Янтарна Зала виблискувала святковими вогнями. Цього року ялинка здавалася ще вищою, ніж торішня, ще незвичайнішою: на пухнастих ялинових лапах золоті й срібні кулі чергувалися з червоними та яскраво-синіми гірляндами, величезні шестерні змагалися сяйвом і блиском з гігантськими Ключами Часу – всіх семи кольорів. Та найбільше Василину вразили дзеркальні багатогранники, що їх чимало було розвішано по всій залі: вони звисали зі стелі, увивали камінну полицю і поручні сходів, навіть просто висіли у повітрі! Багатогранники виблискували і сріблилися, розсіюючи навколо себе мільйони різнобарвних іскор. Василина вже знала по секрету від Чорної Королеви, що їх вигадав Міракл – зодчий працював над новою формою інерціоїда – вочевидь, на оздоблення зали пішли усі його моделі.

​

Раптом з галереї навпроти вийшов Феш. Угледівши Василину, він радісно кинувся до неї назустріч, проте тут посеред зали виникло велике нуль-дзеркало у білій зі сріблом, нібито вкритій інеєм, рамі.

​

- Ані хвилини спокою, - миттю поскаржився Феш, обходячи несподівану перешкоду. – Нікого ще немає? – Озирнувшись з деяким побоюванням, він швидко, але міцно обійняв Василину. – Як у тебе справи? Місяць не бачилися!

​

- Я літала у минуле, до прадіда, на іспит з історії Ефлари, - поділилася Василина. – Ледве здала, Родіон Хардіус такий прискіпливий... А ти?

​

- А я їздив до Праги, до наших... до Драгоціїв, - поправився Феш. – Теж в минуле... Рок водив мене старими підземеллями. Ух, такого надивився! А ще я літав у гори, і навіть сам знайшов дріадеру, уявляєш?!

​

- Славно! – стрепенулася Василина. – І чому це ми не можемо поїхати куди-небудь разом?

​

- Тобі не здається, що нас взагалі бояться лишати наодинці?

​

Феш посміхнувся, на його щоках з'явилися веселі ямочки.

​

- Ті ж думки, - запевнила Василина. – Ти знаєш, я навіть питала у Міракла прямо... То він сказав, що якщо побачить, що ми... е-е... коротше, як минулого разу, то відправлять мене в Чорнолют, а тебе – до Столеттів.

​

- Тільки не це! – Феш відчутно здригнувся. – Втім, що-небудь придумаємо... Та й щось зараз я не бачу Міракла.

​

Хитро посміхаючись, він ступив до Василини, але тут дзеркало дзвякнуло – прийшов перший гість.

​

Точніше, гостя.

​

Окинувши Час проникливим поглядом, Захарра закотила очі:

​

- Тільки не кажіть, що я знову завадила!

​

- Коли-небудь ми обов'язково тобі помстимося, - пригрозив Феш. – Привіт, сестричко.

​

- Ну що, нікого немає? – Обіймаючи Василину, Захарра окинула залу підозрілим поглядом. – Сподіваюся, до вашого іспиту нам дадуть час поспілкуватися, га?

​

- Щойно прийдуть інші, змиємося, - втішив Феш. – Можна хоч раз на рік побути безвідповідальними.

​

Знову пролунав короткий вітальний сигнал.

​

- Діана!

​

Всі кинулися до феї, навперебій вітаючи її та обіймаючи по черзі.

​

- Ну що, іспит ще не почався? – стривожено запитала Діана у Василини.

​

Замість відповіді дзеркало знову брязнуло: з часового переходу вискочив Нік, а за ним Маар.

​

- Хух, не спізнилися, - зрадів Нік, вітаючись з усіма за руку. Тільки Діану він поцілував в щоку, затримавши в обіймах. – Ми з Мааром були на «ЗолМеху», аж раптом прийшло повідомлення, що Зодче Коло просять зібратися...

​

Василина зауважила, що друзі були тепло вдягнені, немов зібралися на Північний Полюс. Втім, вони вже розстібали пальто і куртки, звільняючись від шапок і шарфів.

​

З дзеркала, що знову дзеленькнуло, вийшов Примаро. Його зазвичай незворушний вигляд зараз здавався не таким вже спокійним.

​

- Тікайте! – придушено прошепотів він. – Доки не пізно…

​

- А ось і наш Час! – перебиваючи хлопчика, вигукнула Хронімара Столетт, важко переступаючи через раму. – Сподіваюся, з іспитом не зволікатимуть? Терпіти не можу цей замок!

​

Ледь зачувши її голос, Василина мимоволі захолола від жаху. Згадала час, проведений в селищі Столеттів.

​

- Пізно, - констатував Примаро.

​

Поки друзі спантеличено переглядалися, з переходу з'явилися Рок, Міракл і Нортон Огнєв.

​

Побачивши батька, Василина тепло посміхнулася йому. Останнім часом Нортон-старший все частіше з'являвся у розколотому Замку.

​

- Отже, сьогодні у Часу перший іспит з часового зодчества, - оголосив Міракл. – Теорія та практика.

​

Василина і Феш нервово кивнули.

​

- Хронімара Столетт люб'язно погодилася бути наглядачем на вашому іспиті. Якщо ви провалите будь-яке завдання, то на обох чекає двотижнева практика в її селищі.

​

- О так, після Нового року нам знадобиться багато свічок, - хижо посміхнулася Хронімара.

Феш миттю спохмурнів. Василина повністю позділяла його почуття.

​

Тим часом дзеркало зникло, натомість з'явилися великий круглий стіл і стільці.

​

Василина вмостилася прямо навпроти Хронімари Столетт і зовсім цьому не зраділа – часівниця так і втупила у неї пильний погляд. Але поруч опинилися Захарра і Діана, і Василина підбадьорилася. До того ж Феш, хоч і виглядав похмурим, непомітно підморгнув їй – нічого, мовляв, впораємося.

​

- Отже, питання просте, - почав Рок. – Зараховується правильна відповідь від будь-кого з присутніх. Уявіть, що на його вирішення вам дадуть цілий день. Але цей день побачить лише Примаро. Тому на відповідь чекаємо зараз.

​

Міракл кивнув, насилу приховуючи посмішку. Нік насупився, немов уже роздумував над відповіддю, Діана напружено випросталася, Захарра прийняла незалежний вигляд, а Маар завмер, немов до чогось прислухався.

​

- Тож запитання... – повільно продовжив Рок. – Чого боїться Примаро?

​

Василина і Феш приголомшено перезирнулися. Решта наморщили лоби. Примаро набрав відстороненого вигляду.

​

Рок клацнув пальцями – над столом завис пісковий годинник в золотій оправі. Він знову клацнув пальцями – з верхньої ємності годинника потекла цівка піску.

​

- П'ять хвилин.

​

Василина зосередила погляд на Примаро. Отже, чого ж боїться людина, котра завжди знає, що станеться. Ось якби вона, Василина, могла передбачати майбутнє... Знала б, що потрапить на Ефлару, познайомиться з друзями, наживе ворогів... І що мама загине, а вона сама буде змушена зачасувати батька... Василину мимоволі пересмикнуло. А раптом, якби вона це знала, все закінчилося б зовсім інакше? Адже маленький Астрагор бачив, що Василина і Феш мають стати Часом, але все одно спробував змінити долю... А можливо, саме це знання й стало його погибеллю?

​

- Час вийшов, - монотонно прорік Рок і помахом руки змусив годинник зникнути.

​

Василина з острахом зрозуміла, що замислилася над власним минулим, і тепер у неї немає готової відповіді. Вона уявила, як цілий день намагається налякати Примаро, а той зі звичною посмішкою відкидає всі її спроби... І Василина з надією подивилася на друзів.

Примаро встав, окинув всіх розсіяним поглядом.

​

- Янтарну скриньку чіпати не можна, - звернувся він до Захарри, у якої одразу ж забігали очі.

​

- Ти не зможеш налякати мене такою нісенітницею, - повідомив він Маару. – Так, ти чуєш моє стривожене серце і здогадуєшся, що я знаю – правильна відповідь пролунає ... Але я не боюся клокерів.

​

- Ти зламаєш ключицю, коли перелазитимеш через стіну, - застеріг він вмить почервонілого Ніка. – І чому ти вирішив, що я боюся падіння? Я вмію літати.

Нік став малиновим. У Василини закралася думка, що той, можливо, озвучив власний страх.

​

Примаро продовжив:

​

- Діано, я не вип'ю напій, якщо в нього буде підлите зілля. Особливо зілля, яке наводить морок ... І жахи не страшні, якщо знаєш, що це всього-на-всього жахи.

​

- А тепер Феш... – Він звернув свій погляд на короля. – Гарна спроба, але... не можна. Обидва постраждаємо.

​

Той насупився, але послав Примаро вдячний погляд.

​

- Що, що він задумав? – тут же стрепенулися Захарра. – Хотів тебе зачасувати, так?

​

Та Примаро вже втупився у Василину.

​

Міракл зацікавлено подався вперед. Рок витягнув шию, а Хронімара Столетт сердито закопилила губи.

​

Василина раптом усвідомила, що Примаро чекає правильної відповіді саме від неї. Виходить, будь-яка її відповідь буде вірною? Вона раптом подумала, як це жахливо – знати власне майбутнє. Адже тебе ніщо не може здивувати... Світ стає передбачуваним, логічним, форматним. Як же це страшно, знати...

​

- Власне майбутнє, - стиха промовила вона.

​

Примаро сумно кивнув. Але одразу ж посміхнувся:

​

- Зате цікаво передбачити чуже. А іноді і весело.

​

І він чомусь подивився на Феша. Той підозріло примружився.

​

- Ну що ж, з теорією ви впоралися, - підсумував Міракл. – Перейдемо до практики.

​

Нортон Огнєв встав.

​

- Василино, Феше... – сухо почав він. – Новий рік – найзначніший час для Часу. Вибачте за мимовільний каламбур... Починаючи з цього року ви берете відповідальність за свої дії. Серйозну, дорослу відповідальність.

​

- Я так і знав, - пробурмотів Феш. Проте весь його вигляд видавав зацікавленість.

​

А Василина насторожилася. Вона пам'ятала, що колись зодчий прочитав їй цілу лекцію. Мовляв, коли діти беруть відповідальність, то стають дорослими, тому що в повній мірі відповідають за свої вчинки. Вона раптом розвеселилася: невже тепер і на побачення пускатимуть?

​

- Не будуть, - діловито сказав Примаро. – Не питай про це. Буде тільки гірше.

​

Василина почервоніла до самісіньких коренів волосся. Яким же гадом іноді буває цей срібнокосий!

​

- Василино, - звернувся до набурмосеної дівчинки Міракл. – Як володарка синьої іскри, ти повинна ділитися нею з людьми. Нехай у Новий рік в кожному будинку, в кожному серці яскраво горить вогник чарівництва. Магії Часу... Що робитимеш?

​

Василина на хвилину замислилася.

​

- Новорічний сніг за вікном? – несміливо почала вона. – Яскраве полум'я в каміні, сяйво вогників на ялинці, посмішки й сміх... Феєрверки, подарунки... Приємні сни.

​

- Тепер напередодні Нового року у тебе з'являється особлива часодійна сила, - посміхнувся Міракл. – Ти можеш робити ВСЕ.

​

Василина щасливо посміхнулася: о, така відповідальність їй до вподоби!

​

- До речі, щодо подарунків. Феше... – Міракл весело переглянувся з Нортоном Огнєвим. Той не витримав і розтягнув губи в усмішці. – Ти будеш Білим Часодієм.

​

Феш так здивувався, що навіть зробив крок назад.

​

- Я?!

​

Зліва від Василини пролунало якесь незрозуміле рохкання – це Захарра стримувала сміх. А Маар відверто розреготався.

​

- А що робитиме справжній Білий Часодій? – з цікавістю запитав Нік.

​

- Ця особа є найсекретнішою в нашому світі. Ви познайомитеся з ним набагато пізніше, коли всьому навчитеся. Цього року Білий Часодій милосердно дозволив передати вам цей обов'язок, щоб ви навчилися головному... Ну як, впораєшся, Феше?

​

- Я не маю бороди, - похмуро сказав він.

​

- Я можу зробити, - невинно запропонувала Захарра. – Начасувати з солодкої вати.

​

- Або зі скловати, - пробурмотів Маар.

​

- Костюм вже є, - запевнив Рок.

​

Василина з подивом побачила, як він відкрито посміхається. Он, навіть Хронімара Столетт подивилася на сина з явним осудом.

​

- Тоді мені знадобиться багато зламаних годинників, - не вгавав похмурий Феш.

​

- Забезпечимо, - відгукнувся Маар, хитро блиснувши очима. – Мій дід давно скаржиться, що годинників у нашій майстерні забагато... Не бійся.

​

Феш обдарував Маара таким важким поглядом, що Василина злякалася, щоб вони не побилися, як колись бувало.

​

- А Орден Дружби може допомагати? – про всяк випадок уточнила Василина, уважно стежачи за виразом облич дорослих.

​

- Звичайно, - посміхнувся Міракл. – Це завдання – саме те для Ордена Дружби.

​

- ВСЕ можна, Василино, - з притиском сказав Нортон-старший. – У часовому переході на вас чекає крилатий візок.

​

- Фух, а я вже думала, що доведеться пішки, - фиркнула Захарра. – Цур, я поведу!

​

- Отже, це я кажу, який потрібен подарунок, - задумливо промовив Примаро, неуважно дивлячись кудись крізь Василину. Його обличчя посвітлішало. – О, попереду на нас чекає багато цікавого!

​

- Тоді цур я кладу подарунки під ялинки! – квапливо сказала Захарра.

​

- А я буду їх запаковувати! – зголосилася Діана.

​

- А Нік буде навіювати чарівні сни, - вирішила Василина. Вона змахнула стрілою і Нік на льоту впіймав сонну лілію.

​

- А Маар простежить, щоб ніхто з дітей не прокинувся і нас не помітив, - єхидно додав Феш. – Ти ж вмієш слухати серця, ні?

​

- Я не проти, - знизав плечима Маар. – Тільки намагайся ходити тихо і поменше трясти бородою.

​

На щастя, Феш не встиг відповісти: на нього раптом звалилася величезна стьобана біла шуба і хутряна шапка. Поруч бахнувся здоровенний мішок – судячи з усього, вже з подарунками.

​

- Атас, - приречено вимовив Феш, насуваючи шапку. Захарра і Діана кинулися допомагати йому з шубою.

​

- Примаро? – запитально повернулася до хлопчика Хронімара Столетт.

​

- Все пройде успішно, - миттю зрозумів той. – Це чудова команда.

​

- Ясно, - кисло посміхнулася Хронімара. – Передайте Родіону Хардіусу мої сердечні вітання – старий хитрун все передбачив. Даремно тільки час, гм ... втратила.

​

Стіл зник і знову з'явилося дзеркало. Ледь кивнувши на прощання, Хронімара першою зробила крок в «задзеркалля». Рок кинув веселий погляд на Феша і зник слідом за матір'ю.

Міракл і Нортон-старший, як по команді, зітхнули з полегшенням.

​

Феш у своєму білому вбранні став схожий на казкового принца, тим більше що бороди йому так і не видали. Зате в правій руці він стискав довгий посох – білий і блискучий, ніби з чистого льоду. Василина теж змінилася: на ній була довга біло-блакитна сукня, тепла, оторочена хутром, розшита сніжинками і перлинними морозними завитками, а на голові виблискувала в рудому волоссі білосніжна тіара. Її сині очі сяяли від задоволення, щоки розчервонілися, а навколо літали різнобарвні цифри часового флеру.

​

Нортон Огнєв несподівано насупився.

​

- Яка ж вона стала схожа на Ліссу, - пробурмотів він.

​

Міракл заспокійливо стиснув плече друга.

​

- Будь сильним. Ти зробив правильний вибір. – Він лукаво посміхнувся. - І тепер Час на твоєму боці.

​

Зненацька із дзеркала вирвався сніговий вихор, закружляв навколо дівчат і хлопців, підняв їх у повітря й затягнув в дзеркальну глибину.

​

Якийсь час ще було чути їхній сміх, охи та ахи, але незабаром все стихло. Лише тріщали дрова в коміні та тихо дзвеніли, зливаючись в єдиний гул, дзеркальні багатогранники.

​

Нортон Огнєв виглядав пригніченим.

​

- Не хвилюйся, вони впораються, - втішив Міракл. – Головне, щоб подарунків подарували більше, ніж зламаних годинників. Та й Примаро запевнив нас, що практика пройде позитивно.

​

- Сподіваюся на це. І радий, що у Хронімари Столетт більше не буде причин писати нам єхидні листи...

​

- Знайде інший привід, - зауважив зодчий. – Отже, підрахуймо: хоча діти вирушили в мільйони паралелей одночасно, та в одній паралелі вся справа займе близько години. Поки знайдуть потрібний будинок... здогадаються пролізти через трубу... Пам'ятаєш, як Ефларус під час свого першого іспиту прийшов весь перемащений сажею? Святий Часе, як давно це було...

​

- Чекаю не дочекаюся, коли наш маленький Драгоцій привалить сюди в брудній і пошарпаній шубі і нарешті з винуватим виглядом... Якщо дочекаємося. – Нортон Огнєв хмикнув. – Треба було ще сказати йому, що ця шуба дійсно належить Білому Часодію і її необхідно повернути.

​

- Не чіпляйся до хлопця. Ми й без того з ними суворі. – Міракл із натяком підняв брову.

​

- Сердечні справи ні до чого доброго не призводять, - відказав Нортон. – Чи ти забув мою історію? Нехай краще вчаться. Духи нарікають, що Час такий молодий, он Хронімара так і в'ється навкруги Зодчого Кола. Знаєш що? – несподівано зітхнув він. – Давай-но партію в карти?

​

Міракл потер руки:

​

- Саме час, поки Час зайнятий!

​

Український переклад Юлії Притиск

Автор малюнка: Яна Козулина