Легенда про Драголіс

(з секретних записів Родіона Хардіуса Огнєва)

Давним-давно, спекотного літнього дня прагнучи сховатися у прохолодній тіні високих дубів з густими гіллястими кронами, у цей дрімучий ліс забрів видатний часодій минулого – Галлуіс. Сталося це задовго до Епохи Часу, та що там, сам Ефларус навіть ще не народився у цьому світі.

О тій порі Галліус був ще юним, ледь пізнав часодійство та й, подейкують, мав чи то другий, чи то третій часовий ступінь. Але він славився своєю спостережливістю, потягом до знань і довгими мандрами, які детально описував у подорожніх нотатках.

Його увагу привернуло незвичайне товсте дерево з гладенькою білястою корою.

- Ніколи не бачив такого здоровенного дерева, - промовив він уголос, з цікавістю оглядаючи блискуче темно-зелене листя зі сріблястими прожилками. – Либонь, під ним і заночую.

Галліус щільніше закутався у дорожній плащ і, зручно вмостившись проміж товстих, вузлатих, вкритих мохом коренів, миттєво заснув.

І побачив дуже дивний сон. Начебто він прокинувся, а навкруги ніч, і м’яке місячне світло серебрить галявину. Та ніби пливуть над самісінькою травою дівчата у довгих сорочках, з вінками з листя й квітів на головах. Шкіра у них блакитнувата, напівпрозора, а очі – темні, злі й дивляться сторожко.

- Що робить у нашому дорогоцінному лісі ця людина? – раптом питає одна з них. Голос у дівчини глухий і сердитий, наче шелест трави перед грозою. – Звертаюся до вас, мари! Зачасуймо його, поки він спить. Викиньмо з часового коридору долі!

- Інакше чужинець рознесе по всьому світу, що у нашому дорогоцінному лісі повнісінько часодійної сили, - підхопила інша дівчина.

- І прийдуть люди, і викорчують наші тисячолітні дерева, - погодилася третя. – І виженуть мешканців Драголісу…

Решта схвально забурмотіли, повільно стискаючи кільце навколо мандрівника. А Галліус лежить з відкритими очима і мовчить – слово сказати боїться. Не може зрозуміти, що його робити, та й чи прокинувся він взагалі, чи ні.

- Лише феям і лютам дозволено жити у нашому лісі, - подає голос ще одна мара. – Навіть великі Духи поважають Драголіс і схиляються перед його силою.

Вона підходить ближче, сідає коло часодія і дивиться йому у вічі. Від страху Галліус навіть дихати перестав – бачив перед собою лише чорні, бездонні очі мари і начебто все більше розчинявся в них.

- Це непроста людина, - раптом повідомила мара іншим. – Він часівник, давно мандрує світом. Незабаром він зустрінеться з часівниками, що живуть неподалік, за крайнім пагорбом. І передасть наше послання… - Вона знову повернулася до Галліуса і промовила: - Запам’ятай, часівник, і передай тим, кого ти зустрінеш: Драголіс не підкоряється нікому. Навіть Час не владний над ним. Ти можеш прийти як гість, і будеш обдарований. Але якщо прийдеш як ворог – тут і залишишся, блукатимеш довіку… Ну а тепер прощавай, твій час у зоречасі закінчується…

Галліус прокинувся, коли небо посіріло над ним в очікуванні близького світанку. Часівник схопився на ноги, став з острахом озиратися, але мар не побачив. Зате всю галявину перед ним всіяли дивовижні квіти – яскраво-блакитні, з тонкими синіми прожилками і довгими тичинками.

Пізніше Галліус дізнався, що квіти ці звуться сонними лілеями, і якщо вдихнеш їхній ніжний, солодкуватий аромат, то миттєво перейдеш у зоречас, світ сновидінь.

Він вийшов з Драголіса без особливих пригод, лишень зустрів дорогою хлопчика й дівчинку, дуже дивно вдягнених. Діти поспішали, начебто втікали від когось, і на оклик не зреагували. Галліус здогадався, що побачив людей з іншого часу – чи то минулого, чи далекого майбутнього – і поспішив геть з проклятого лісу з подвоєним завзяттям.

За пагорбом дійсно жили люди – сім’я часівників. Вони уважно вислухали Галліуса, подивувалися його розповіді і попросили замалювати все, що він міг згадати. Хто ж знав тоді, що Галліус розмовляв з предками великого Духа Остали, Астрагора Драгоція, котрий ще не раз приходитиме у цей час, щоб знову і знову слухати розповідь Галліуса про чарівний Драголіс…

А сам Галліус раптом сповнився великої часодійної сили і, це ж треба, набув незвичайний часовий дар: щойно він починав часувати за допомогою першої часівної стріли – простої дерев’яної палички, - як навколо нього з’являлися часівні символи – індійські знаки для позначення перших цифр. Значно пізніше інші часодії дадуть назву цьому дару – Подих Часу. Сам же Галліус величав це дивовижне явище Вітром Драголісу, проте, на жаль, за призначенням так і не використовував. Втім, цей видатний часодій і без того здійснив багато значних відкриттів, завдяки котрим ім’я його славиться й донині.

Наталія Щерба, "Часодейная книга"

Український переклад Юлії Притиск

Ілюстрації Ольги Закис