Кажуть, це трапилося давно-давнісінько, задовго до Епохи Часу.

​

О тій порі Час жив у великому кам’яному зàмку на пагорбі, схили якого поросли виноградом. Йому прислужували придворні, чиї обов’язки полягали у тому, аби щодня підраховувати, скільки часу залишилося у скарбниці.

​

Люди вважали його за короля і в усьому йому підкорялися. Щодня вони приходили до замку, видиралися довгими вузькими сходами, і вишиковувалися у довгу чергу, щоб попросити трохи часу на свої справи: збудувати хату, зорати поле, посадити дерева і квіти, виростити виноград і зробити з нього добре вино.

​

День у день Час дарував кожному прохачеві пісковий годинник – на роботу і відпочинок, на мрії і радощі – і ніколи не брав за це грошей, бо час завжди безцінний.

​

Але якось, далеко за північ, коли нарешті пішов останній відвідувач, Час раптом усвідомив, що дуже, дуже втомився. Адже у нього день у день не залишалося часу для себе.

​

У ту ніч Час зовсім не спав, мучився цією новою для нього думкою, а рано вранці, вдосвіта він вийшов із замку і побачив, що пагорб, на якому стояв його замок, рясно вкритий виноградниками. На стежках і підходах до нього ростуть суниця і ожина, а поряд, на невисоких пагорбах, серед дерев причаїлося декілька старих хатинок, повитих плющем. Одна з них – невеличка, з дахом із пласких каменів і крихітним подвір’ячком -  особливо припала Часові до душі. Хатинка була збудована на великому мохастому камені, і наче нависала над дорогою, якою крамарі возили товар на базар.

​

Доки всі його придворні спали, Час спустився вузькими сходами зі свого пагорба, відчинив хвіртку, що сонно рипнула, одвів убік пагони дикого плюща і ступив на ґанок. Двері виявилися не замкненими, а всередині знайшлися маленька грубка, ліжко, стіл і стілець. Вочевидь, колись тут жили люди, але хату давно було покинуто.

​

Час вийшов у двір і завмер від захоплення, раптом по-новому побачивши свій замок: міцні стіни з каменів, що щільно підігнані один до одного, з мозаїкою та барельєфами на стінах, вузькими стрілчастими вікнами і золотими куполами веж.

​

– Ніколи не помічав, у якому прекрасному замку я живу, і яка чудова поруч природа, - сказав він сам до себе. – Я був так заклопотаний справами, що не міг знайти часу, аби придивитися до себе збоку.

​

І став Час все частіше тікати до цієї хатки і проводив там воістину щасливі години: рано вранці він збирав виноград, вирощував квіти, прополював невеличку грядку на задньому дворі, порався біля нехитрого хазяйства. А ще подовгу дивився на свій величний замок, радіючи, що може милуватися ним нескінченно.

​

Ніхто з його численних слуг і радників не знав, де він пропадає ранками та вечорами. Але от коли Час став іноді зникати на цілий день, а то й на два, один із радників підійшов до нього і, низько вклонившись, промовив:

– Вельмишановний Часе, ви все рідше беретеся до справ… Люди дуже невдоволені – їм не вистачає часу для роботи і відпочинку, вони нічого не встигають робити.

​

Тоді Час зняв з шиї золотий ключ від скарбниці, де стояли у спеціальних шафах тисячі піскових годинників, і сказав:

– Тепер ти роздаватимеш час, поки мене не буде у замку.

​

Радник зрадів і подякував Часові за виявлену честь.

​

Проходили дні, місяці, минув цілий рік. Час остаточно перебрався до своєї хатинки і зажив новим, тихим і щасливим життям. Він навчився робити вино, вирощувати овочі й вимінювати їх на сир та хліб у сусідньому селі. Увечері, відпочиваючи після своєї нехитрої праці, він продовжував милуватися замком. Щоправда, став він помічати, що дахи чомусь потьмяніли, а вечорами у вікнах не сяють вогні, як зазвичай, - щойно сонце ховалося за горами, замок поринав у темряву.

​

Щось відбувалося й на базарі: стало менше продавців і покупців, а люди все частіше казали: «Немає часу», «Мало часу», «Час такий дорогий». Час здивувався, проте не надав цьому значення.

​

Одного разу до нього постукали подорожні з дальніх земель – хлопець і дівчина – і попросилися переночувати. Час впустив їх, радіючи компанії, пригостив своїм найкращим вином, нарізав хліба й сиру, поставив на стіл найдобірніший виноград. Вечір пройшов за доброю бесідою та оповідями про далекі краї.

​

Аж раптом гості завели розмову про час.

​

–  Чи правда, що час нині коштує так дорого? – раптом спитав хлопець. – Я чув, що у замку продають годинники за дуже високими цінами.

​

Час неймовірно здивувався з його слів.

​

– Час завжди безцінний, – сказав він. – І в рівній мірі належить усім.

​

– Так було до того, як Час зник із замку, - гірко промовила дівчина. – Тепер радники продають годинники зі скарбниці за гроші, або вимагають оплату працею, якщо немає монет.

​

Незабаром гості поснули, а Час вийшов з хатинки, та й просидів всю ніч на ґанку, дивлячись на свій замок, доки сонце не розфарбувало верхівки веж у багряно-золотий колір.

​

Тоді він піднявся і, тихенько відчинивши хвіртку, став підніматись вузькими довгими сходами.

​

У замку Час застав усіх своїх радників, що спали на скринях із грошима. А той радник, якому він передав золотий ключ, спав на найбільшій скрині.

​

Розгнівавшись, Час призупинив усім придворним час їхнього життя і зірвав золотий ключ з шиї радника. Він пішов до скарбниці й розбив усі годинники, що там знаходилися.

​

– Віднині всі люди у світі самостійно розпоряджатимуться своїм часом, - гучно оголосив він першим відвідувачам, що прийшли до тронної зали. – І запам’ятайте, люди, моє останнє слово для вас: час  - найцінніше, що є у житті, тож цінуйте його, бережіть і не марнуйте.

​

Промовивши це, Час шугонув у небо і зник серед хмар.

​

Люди спершу злякалися й зажурилися: як це так, самостійно володітимуть часом? Але потроху звикли. Відтоді про Час завжди говорять шанобливо, особливо у тих краях, і вважають, нібито живе він десь високо у небі, у величезному Повітряному замку.

​

Насправді ж Час нікуди не зник, а знову оселився у старій хатинці. Дотепер він вирощує виноград на пагорбах і робить з нього дуже смачне вино. А ще часто ходить на базар до найближчого села, купує хліб та сир, і вечорами подовгу милується замком, у котрому нині музей.

​

Час любить добру компанію і завжди знайде годинку-другу для бесіди з подорожніми, що забрідають до його хатинки над великим шляхом. Ймовірно, коли-небудь вам пощастить, і ви теж зможете побувати у нього в гостях – адже той, хто вміє радіти простому, звичайному щастю, завжди знайде для цього Час.

 

Наталія Щерба, "Часодейная книга"

Український переклад Юлії Притиск

Ілюстрація Ольги Закис

​